Історична ситуація.

Україна.

На початок 17 століття Королівство Польське та Велике Князівство Литовське і Руське уже двісті років жили разом в єдиній, найбільшій в Європі, державі - Речі Посполитій Обох Народів. Та це подружжя не було абсолютно рівноправним, як проголошувалося в його законах ("Рівний до рівного - вільний до вільного!"). І хоч Литва зберігала певну політичну та культурну автономію в цьому союзі, в усіх сферах життя домінували поляки, одсуваючи литвинів та русинів на другі ролі.
Українські й білоруські землі, що майже цілком входили з 14 віку у склад Литви, до пори не зазнавали ані реліґійного, ані національного тиску з боку литовських князів: "Свого не несемо, старе не міняємо" (гасло литовських князів); "Полска квитнет лациною, Литва квитнет русчызною, Без той в Полще не пребудеш, Без сей в Литве блазн?м будзеш."(К.Пашкевич). Деякі історики навіть вважають литовський період "золотим віком постмонгольської Русі".
Але, перебуваючи у смертельній небезпеці бути завойованим Московським царством і потребуючи допомоги поляків у війні проти нього, в середині 16 століття Литовське князівство змушене було поступитися польській короні Волинню, Київською землею та Поділлям (Люблінська унія, 1569р). Цей момент став переламним для всієї Речі Посполитої і, можливо, явився передтечею її майбутньої гибелі: колись єдині, білоруси й русини були тепер розділені політично, польські феодали одержали повну владу над Україною й узялися покріпачувати селян, а католицька ієрархія взялася активно викорінювати "схизму" - православ'я. Соціальний, культурний та релігійний тиск набирали обертів в геометричній прогресії.
Під час правління Сиґізмунда (Жигимонта) ІІІ Вази, короля дуже неспокійного і фанатичного католика, чиїми ближчими дорадниками були єзуїти, у 1596р у Бересті проголошується церковна унія (союз), за якою православ'я у державі скасовувалося, а колишнім схизматикам, підпорядкувавши їх Папі Римському, залишали зовнішні атрибути їх віри: обряд, канон, мову служби, календар. Це внесло радикальний розкол серед населення: країною прокотилися кілька повстань, православні виганяли і били уніатів, а ті - їх. Все більше людей, спасаючись від нестерпних умов життя, стало тікати "на Низ, у Запорожжя, в Дикий степ".
Козаччина уже на початку 16 століття стала реальною силою, з якою не могли упоратися ані урядники та військові самої Речі Посполитої, ані турки з татарами, яких запорожці, номінальні польські піддані, весь час непокоїли своїм розбоєм, тим самим сварячи Варшаву зі Стамбулом та Бахчисараєм.
Не можеш подолати - використай, казали древні. І польські королі так і зробили. Вони стали використовувати козаків як дешеву, але досить дієву військову силу. Король визначав запорожцям старшого (гетьмана), сейм виділяв бюджет на утримання "реєстру", а козаки воювали за "Ойчизну" і гризлися між собою за право числитись у цьому реєстрі. Бо реєстровці звільнялися від податків і (іноді - бо в скарбниці вічно було порожньо) одержували від корони платню, а нереєстрові козаки оставалися поза законом, вважалися звичайними розбишаками і переслідувалися владою. Щоправда, платили владі тим же. Голота була основною силою в усіх повстаннях та розбої і не піддавалася дисципліні. Запорожці були найголовнішими заколотниками в державі.
В якийсь момент булава Запорозького гетьмана потрапила до рук старого козака, дрібного шляхтича з Галичини Петра Конашевича на прізвисько Сагайдачний. Дядько виявився неабияким адміністратором та тонким політиком. За короткий час йому вдалося привчити козаків до суворої дисципліни, нерідко вдаючись при цьому до доволі жорстких методів (козаки кілька разів наполягали на позбавлення його гетьманства через надмірну жорстокість, але всякий раз його поновлювали на цій посаді). Граючи на потребі польського уряду в дешевому війську, йому вдалося значно розширити реєстр і вибороти певні привілеї козацтву. А позаяк козаки були майже поголовно православними, він дав козацтву новий смисл існування: захист православної віри. Від цього моменту колишні розбійники стали православними лицарями, що потім дало змогу саме козацтву стати націотворчим станом в Україні.
Сагайдачний вивів козацтво на міжнародну політичну арену. Морські походи Конашевича на турецькі городи зробили йому славу по всій Європі, а маленьких турченят лякали самим його іменем. В 1617р його зусиллями запорозький кіш вступив до антитурецького союзу європейських держав - "Ліги християнської міліції".
У 1618р польський королевич Владислав спробував посісти московський трон , одібраний в нього ополченням Пожарського раніше (1613) і виступив походом на Москву. Але коронне військо, якому давно затримували платню, активно дезертувало, поповнень зібрати не вдавалося, тож похід мав обернутися катастрофою. Польський уряд закликав на допомогу козаків, і Сагайдачний, вибивши під таку нагоду чергові поступки козацтву, провів блискавичний рейд углиб Московії, захопив два десятки міст та фортець (польське військо не взяло жодної) і підійшов під стіни самої Москви. Королевич, хоч і вирікся прав на царський трон, але він сам і коронне військо були врятовані, а Річ Посполита одержала Смоленщину, Сіверщину та Чернігівщину.
У 1620р під проводом Сагайдачного козаки таємно провезли в Київ єрусалимського патріарха, який наново висвятив митрополита і православних єпископів для Русі. З ініціативи гетьмана все Запорожжя записалося в члени київського "братства", яке опікувалося православною культурно-просвітницькою діяльністю. Тепер, маючи в особі козацтва заступників, православ'я на Україні відродилося: будувалися церкви, одкривалися школи, друкувалися книги тощо.
Тим часом султан, роздратований запорозькими нападами, оголосив Речі Посполитій війну. Коронне військо було геть розгромлено під Цецорою в Молдові і держава була практично беззахисна перед турками. Султан розраховував завоювати Україну, Польщу, а згодом Угорщину та Австрію. І знову поляки вдалися до помочі козаків.
У 1621р 40 тисяч козаків з боєм пробилися до 30-тисячного польського гарнізону в Хотині і протягом місяця утримували табір проти 150 тисяч турок і 60 тисяч татар. Турецьку навалу було зупинено, а Порта відмовилася від планів завоювання Європи. Батько майбутнього польського короля Якуб Собєський мусив визнати: "Справжніми переможцями під Хотином і рятівниками Польщі були козаки".
В хотинській битві Сагайдачний одержав поранення отруєною стрілою і у березні 1622 року помер, заповівши все своє майно київському та львівському православним братствам.

Кримське ханство.

Невірно вважати, що кримські татари завжди були ворогами для України. Не все так однозначно.
У 13-14 віках Золота орда сильно ослабла, її роздирали міжусобиці. І головними сепаратистами в цьому процесі були кримські хани. Бахчисарай виборював свою незалежність від Сарая (столиці Золотої орди), а Литовське князівство було йому в цьому основним союзником. Але у 15 столітті ситуація дещо змінилася: Литва втратила свою колишню силу, а кримські Гіреї побачили новий спосіб заробітку - захоплення в литовських землях рабів (ясиру) і продаж їх на турецьких ринках. Україна миттєво знелюдніла, татари ходили походами аж під Варшаву, а по Поділлю, Київщині та Волині просто гуляли як у себе вдома. З цього моменту татари стають традиційними ворогами для України.
Та дуже скоро кримчаки пожалкували про втрату союзу з Литвою: в 1475р турецька армія захоплює півострів, а кримські хани змушені визнати васалітет перед османським султаном. Чорне та Азовське моря стали внутрішніми для Османської імперії, турки отримали монополію на торгівлю в Причорномор'ї, а хани в Бахчисараї мали всі свої дії узгоджувати зі Стамбулом, навіть наслідування трону.
Положення ланцюгового пса не дуже задовольняло Гіреїв, і були кілька спроб позбутися турецької залежності, та всі вони були невдалими. Але підчас цих спроб вперше за довгі часи відновлюються зносини русинів з татарами: запорожці кілька разів виступали союзниками кримців у здобутті свободи від турок.
1610р ханом в Бахчисараї призначено Джанібека Гірея - в усьому вірного союзника турок, запопадливого і угодливого до Стамбула, але поганого адміністратора для власної країни: за його правління Кримську орду роздирають усобиці поміж беками (князьками). Представник іншої гілки Гіреїв, давній противник турок (одсидів двічі у в'язниці за нелояльність до султана) Мехмед Гірей зі своїм братом Шагіном, уміло сплівши інтриги при султанському дворі та звинувативши Джанібека у хотинській поразці, добивається свого призначення на ханський трон і проводить низку реформ, втихомиривши міжусобиці та сконцентрувавши владу у своїх руках, лише ногайський правитель Кантемір-мурза не визнав його своїм паном. Але Стамбул одразу ж розчаровується у новому ханові: Мехмед, маючи серйозну підтримку серед народу та беків, відмовляється посилати війська на поміч туркам у Персію, залицяється з запорожцями і починає переговори про створення антитурецької коаліції з Річчю Посполитою. Султан знову проголошує ханом Джанібека, але бунтівні брати не хочуть складати зброї...

Московія та Османська імперія.

Через те, що на полігоні представлені лише крайні форпости цих держав - Путивль та Аккерман, ми не спинятимемося глибоко на їх внутрішній ситуації. Скажемо лише, що для Московського царства, що тільки-но пережило страшенне спустошення підчас Смути й кількох воєн з Річчю Посполитою, можливість приєднання руських її земель дає основу для ствердження себе головним нащадком давньої Русі. А Османська імперія, що впевнено йде до свого апогею, також не проти одірвати від Ляхистану ласий шматок - Україну.